А чи знали ви, що за даними ООН близько 1/10 всього світу — люди з особливими потребами? В Україні ж цей показник добігає до 6% від усього населення. Окрім того, за невтішними даними статистики, щорічно кількість людей з особливими потребами в нашій країні зростає. Більша частина (приблизно 80%) — це молоді люди, можливі студенти та працівники.
Швидке підняття по сходах, громадський транспорт, похід до магазину — можливості, які кожен з нас сприймає як щось геть звичне, як те, що дано нам по праву. Адже більшість із нас кожен день стурбовані лише тим, як же вирішити свої особисті проблеми. Ми стали зовсім рідко замислюватись, якими ж щасливими насправді є лише від того, що володіємо таким простим і звичайним, але водночас найціннішим – життям і здоров‘ям, можемо дізнаватись про світ навколо усіма можливими способами та брати від нього все, що тільки побажаємо.
Ситуація з доступністю вищої освіти для людей з обмеженими можливостями в Україні зовсім не втішає. Перший прояв цього — непристосоване середовище для особливих потреб. Більшість ВНЗ України не може забезпечити необхідне спеціальне обладнання для успішної адаптації молоді. Найбільш пристосованими навчальними установами на території України для інвалідів вважаються спеціалізовані інтернати, де приймають студентів з різними обмеженнями (зір, слух та інші). Таких інтернатів у нас в країні всього шість. При цьому для всіх інвалідів, що прагнуть отримати вищу освіту, діє система пільг, яка певною мірою полегшує їм навчання.
Наше головне завдання — дати особливим людям можливість знайти своє місце в житті, розвинути свої таланти, стати повноцінними членами суспільства. Найголовніше, що ми повинні зробити: прийняти їх такими, якими вони є. Але прийняти, не означає — зробити послугу, проявити поблажливість. Нікому не потрібна наша жалість, але необхідна підтримка, дружба і добре людське спілкування.
По-перше, якщо хочете допомогти людині, яка обмежена у переміщені:запитаєте його — чи потрібна йому допомога, і якщо погодяться, то робіть точно так, як людина вам скаже. Не потрібно нав’язувати допомогу на свій розсуд – адже хворий сам краще знає, що йому потрібно. По-друге, пам’ятайте, що інвалідна коляска — недоторканний простір людини. Не схиляйтесь на неї, не штовхайте, не ставте на неї ноги без дозволу. Почати котити коляску без згоди інваліда — те ж саме, що схопити та понести людину без її дозволу. Якщо можливо, розташовуйтеся так, щоб ваші обличчя були на одному рівні. Уникайте положення, при якому вашому співрозмовнику потрібно закидати голову.
Якщо ви хочете допомогти людині, у якої проблеми з зором, пройти кудись, не хапайте її за руку і не тягніть, а просто прямуйте у правильному напрямку. Коротко описуйте місцевість — де ви перебуваєте. Заздалегідь попереджайте про перешкоди — сходинки, калюжі, ями, низькі одвірки тощо. Використовуйте, якщо це доречно, фрази, що характеризують звук, запах, відстань.
Коли ви пропонуєте незрячій людині сісти, не усаджуйте її, а направте руку на спинку стільця або підлокотник. Якщо ви хочете потиснути руку, скажіть про це. Коли вам потрібно відійти, скажіть людині про це — щоб вона не говорила в порожнечу.
При спілкуванні з людьми, у яких вади зі слухом, майте на увазі, що деякі вміють читати по губах — а хтось користується тільки мовою жестів. Все це треба заздалегідь дізнатися і враховувати при спілкуванні. Якщо людина може чути мову або читає по губах, слід говорити голосно і чітко, дивлячись йому в обличчя. Якщо людина може розуміти тільки мову жестів, і ви спілкуєтеся через перекладача, звертайтеся до самої людини, а не до перекладача.Ніколи не вдавайте, що ви його зрозуміли, якщо насправді це не так. Повторіть, що ви зрозуміли з його слів, це допоможе людині відповісти вам, а вам — зрозуміти його.
Якщо сумніваєтеся, як правильно вчинити в конкретному випадку, використовуйте свій здоровий глузд і здатність до співчуття. Уявіть себе на місці цієї людини та звертайтеся з ним так, як би ви хотіли, щоб вчинили з вами. Поважайте його так само, як ви хочете, щоб поважали вас. Спілкуйтеся з ним на рівних, як зі звичайною людиною.
Велика кількість проблем для людей з особливими потребами в Україні свідчить про необхідність посиленої та комплексної уваги зі сторони держави та суспільства. Всі ми бачимо, що більша частина соціально-економічних положень щодо цієї категорії громадян застаріла і не відповідає вимогам сьогодення, а також не узгоджується з загальновизнаними міжнародними нормами та стандартами.
Кожному з нас необхідно робити все можливе для викорінення негативних стереотипів і ставлення до людей з обмеженими можливостями, бо, як правило, звичайний день для нас — побут, а для них — подарунок.
Катерина Полюганич