Ще один день весни. Хотілося просто їхати вперед та дивитись у вікно…
Ще один день весни. Дорога вже тривала чи то дві години, чи півтори… У часі я не дуже орієнтувався, оскільки тільки-но прокинувся. У голові грала якась музика, назву якої я чомусь ніяк не міг згадати, проте це мене не турбувало. Хотілося просто їхати вперед та дивитись у вікно, яке було схоже на старі розкадрування: кожен кадр новий краєвид, нова автівка та краса природи. «Дивовижно!», — подумав я. Не знаю чому, проте після довгого життя в місті навіть види з вікна автобусу, який їде автошляхом Е-95, можуть причарувати. Найбільше мені хотілося дізнатись, скільки ще потрібно їхати до «фінішу». Саме це турбувало мене, оскільки день був нестерпно спекотним і знаєте, чого я бажав саме в той момент? Простого дощу. Ніколи ще так сильно, як тоді, мені не хотілося освіжитися і знизити температуру повітря бодай на кілька градусів.
І ось, нарешті, на узбіччі з’явився знак. Зір в мене не найкращий, проте навіть я побачив ці такі бажані білі букви на синьому тлі… «БАЛТА». А нижче число «54» таке ж біле, таке ж на синьому тлі. Проте це ще не все, що можуть нам дати дорожні знаки! Там же була стрілка, яка вказувала маршрут поїздки. «Дякую за гарну дорогу, автомагістраль. Мені тебе не буде вистачати!», — подякував я вже подоланому шляху, розуміючи, що на мене та пасажирів чекає далі.
Не можна сказати, що місто, куди я їхав, було мегаполісом або дуже маленьким. Балта – звичайне містечко в області: є менші, є більші, а є Балта. Спочатку ніякого міста й не було зовсім. Приблизно в кінці XVII на початку XVIII століття на річці Кодима почали будуватися, на лівому боку річки, польська фортеця, яка пізніше була названа на честь князя Юзефа (Йосипа) Любомирського — Юзефград. З правого боку Кодими ж турки також збудували свою фортецю й дали назву їй — «Балта». Є декілька версій походження цієї назви. Перша з них полягає в тому, що назва пішла від роду озброєння турецької армії типу сокира під назвою «барта». Інша версія — назва пішла від болотистої місцевості, на якій була збудована фортеця. Хтозна, що правда, а що ні. А правда те, що зрештою дві фортеці об’єдналися й утворили місто під назвою Балта. Чесно кажучи, під час навчання у вже одеській школі, я дізнався один цікавий факт. В історії міста (на той час, фортеці) була велика кількість різних етапів життя: постійні пограбування, отримання магдебурзького права та навіть приєднання до Російської імперії тощо. Так от, цікавий факт: перша залізниця в підросійській Україні була зроблена в 1865 році, й це був шлях «Одеса-Балта»! Не знаю чому, але мені стало приємно, коли я дізнався ось таку інформацію та ще й зі шкільної книги. Щось на кшталт: «О так, про моє місто написано в підручнику з історії».
Подорож продовжується й починається, можна сказати, «легендарна» дорога в сторону міста. Чим вона легендарна? А тим, що на ній час від часу не вийде знайти живого місця. Деякі ями навіть старші ніж я. Як зараз пам’ятаю розповіді батька про те, у які ями він постійно потрапляв, а які все ж таки зміг об’їхати. Незважаючи на нещодавній капітальний ремонт, з нею все ну дуже добре. Так, декілька разів з комфортом проїхати «дорогою смерті» в мене вийшло, проте зараз (як сказали місцеві жителі водію автобусу під час зупинки) все поганенько. Що ж, дякую водіям вантажівок, які не дотримуються обмежень ваги вантажу!
На шляху до міста можна побачити велику кількість всього: від гарних та зелених пейзажів і до зруйнованих, покинутих давним-давно домівок. Звичайно ж, сумно проїжджати повз такі «села-привиди», дивлячись на зруйновані хатки з солом’яними дахами, в яких вже більше ніхто й ніколи не буде жити. Як мені здається, з кожною такою покинутою домівкою ми втрачаємо чи то цілу епоху, чи частинку своєї культури. Хоча так повинно бути, оскільки все розвивається. Так?
Щоб досягнути Балти, потрібно проїхати приблизно тринадцять малих сіл. В них є спільне, проте також є й відмінне. І справа тут зовсім не в тому, що якісь заселені більше, а якісь — менше. Тут скоріше питання колориту кожного з них. Деякі з них схожі на такі собі маленькі ринки, де люди продають власну продукцію: мед, фрукти, овочі тощо. Це надає певний колорит. Розумієте, мова в таких місцях іноді здається унікальною. Суміш суржику та саме «місцевих» слів (які можуть відрізнятися в різних селах) іноді вимагає задуматися над почутим. Проте більшість слів відома, жителі говорять нешвидко й зрозуміти про що вам розповідають просто. Люди тут добрі, без жартів. Вони не проти поговорити, розповісти щось цікаве та навіть продати щось за можливістю. Покинуті будівлі з солом’яними дахами є в більшості населених пунктів такого типу, проте більшість жителів живуть в серйозних кам’яних та з власним двором домівками, на дахах яких красується супутникова тарілка. Технологічний розвиток як ніяк! Зазвичай зовнішні стіни мають певні візерунки, про значення яких мені нічого невідомо. Можливо його й нема, а це просто для краси. Стверджувати щось або заперечувати я не в змозі.
Є також інший вид сіл. Вони більші, розгалужені (на відміну від попередніх, які мають одну центральну вулицю) та видно, що в них вкладаються певні кошти. У них і дорога майже без ямок, є спортивні майданчики, школа (в одному з таких населених пунктів, в неї їздять діти з сіл навколо) та магазинчики. Зовнішній вид таких продуктових одразу ж віддає чомусь чимось радянським. Одразу ж видно, що не у всі з них вкладалися великі кошти, проте головне те, що там є продукти для людей.
Школа має вигляд дуже навіть добрий. Я б навіть сказав, що вона гарна! Має три поверхи, внутрішній майданчик та пристойний зовнішній вигляд. Коли я їздив цією дорогою з батьками у дитинстві, цю школу я не бачив. Можливо вона мала інакший вигляд, або я не звертав на неї уваги, оскільки читав книжки та ховався від палкого сонця, що завжди хотіло потрапити у салон та випробувати мої нерви. Що ж, зараз я точно витримаю нашу сутичку! Чомусь завжди, коли я їду в Балту чи з неї, мої очі ніби то власноруч переводять погляд на школу та читають цитату, яка розмістилася на «Лиці школи». Вона звучить так: «…Чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…» А знизу підпис: «Тарас Шевченко». Це точно одна з двох деталей про села, яку я чомусь ніколи не забуваю.
Інша ж деталь, як би смішно це не звучало, знаходиться в селі, якщо я правильно пам’ятаю, в Гольмі або Бендзарях. І ця деталь: тракторист за кермом. Не знаю чому, але я завжди дивлюсь на цього робітника на в’їзді та виїзді з села. Можливо це через його розміри, а можливо через банальну незвичність такої деталі. Знову ж таки, невеличкий «знак» села зроблений, скоріше всього, ще в радянські часи. Проте зроблений він на славу! Пророблення текстури трактора, його колеса й сам корпус… що ж, увагу це точно привертає. А також десь поряд з ним є величезна верба, яка розкинула свої коси аж на дорогу. Раніше, коли я їздив цим шляхом, транспорт намагався якось об’їхати її. ЧИ для того, щоб не пошкодити автомобіль, чи то, щоб не пошкодити вербу, проте її оминали. А зараз, судячи з усього, вербові коси, що заважають транспорту, трохи підстригли. Пройшла епоха!
Раптово ми сповільнились. Я вже майже знову заснув, як раптово почув гучне: «Му-у-у!» Як я міг забути! Ми потрапили в так званий «потік корів». Оскільки коровам потрібно десь їсти травичку та випасатись: їх з самого ранку виводять в поле після чого за ними наглядають пастухи – тепер за корівками доглядають вони. Коли тварини достатньо похрумкають, погріються на сонечку час повертатися додому. Ось тут не впевнений хто саме їх веде (господарі або ж пастухи господарям), проте це спричиняє той самий потік. Якщо ви потрапили в таку течію – не панікуйте! Головне заховати бокові дзеркала, а потім піддатись течії та «плисти» за нею. Я вже навіть і забув як це. Що ж, наш автобус став ще однією корівкою. Я б назвав її Мілка, оскільки кольорова схема його схожа саме на корову з реклами шоколаду. Приблизно двадцять хвилин потому наша Мілка продовжує шлях. І тільки зараз я звернув увагу, що автобус вже майже пустий, оскільки більшість пасажирів вийшли поки я спав. І ось, я бачу те, про що мріяв останні три години: великий кам’яний знак на кому красується напис: «БАЛТА». Ми приїхали.
Висаджують пасажирів на автовокзалі, тож подивитись та оцінити те, наскільки змінився центр міста змоги немає. Та й не сильно хочеться після такої довгої подорожі! Тепер потрібно тримати шлях до бабусі, оскільки саме там зібралась вся сім’я. Це наша певна традиція. Ми намагаємося збиратися всі разом, якщо є привід: Новий рік, Різдво, Дні народження тощо. На виході з автовокзалу мене зустрічає міст, який допоможе перебратись через річку чи водойму. Судячи з зовнішнього вигляду води, не чистили її досить давно, проте це зараз неважливо. Перепоною на шляху до дому бабусі постає крутий та довгий підйом на гору. Раніше тут були сходи, які зараз вже сильно поросли травою через те, що ними ніхто не користується. Всі користуються асфальтованою дорогою, яка з’явилась тут не так давно. Я пам’ятаю, що навіть останні відчайдухи не вирішувалися користуватися ґрунтовою дорогою (особливо після дощу, коли її починає розмивати). І ось переді мною зелена хвіртка. Я не чіпаю її ручки, оскільки знаю, що вона не працює, а знімаю проволоку, яка зачеплена за паркан та утримує хвіртку. Одразу ж чується гавкання. Це біжить старий пес Кєша! Час нікого не шкодує, проте він досі залишився в гарному здоров’ї. А щоб він тебе пропустив, потрібно почухати охоронцю животика. Плата за прохід сплачена, і я можу йти далі. Відчиняю двері, вхожу та чую шум за столом: тарілки дзвенять, хтось сміється, а дід, як завжди, розповідає смішні історії з життя. Стою, прислухаюся. І раптово стає так тепло на душі. Не знаю, як саме описати це відчуття, проте одне я розумію точно: «Я вдома».
Денис Бонк
Редакція «SIRIUS»