Найцінніші спогади здебільшого пов’язані саме з дитинством. Безтурботні дні, сповнені веселощами та незабутніми емоціями, аромат бабусиних пиріжків, мамині колискові, батькові історії, розбиті колінки, перші двійки, справжні друзі – це те, що назавжди залишається з кожним із нас, у серці. Та як бути тим, хто за певних обставин позбавлений повноцінних радощів дитинства?
Усі ми приходимо у цей світ з певною місією та жоден з нас не обирає, у який час народитись, у якій сім’ї та, найголовніше, яким. Саме тому дуже дивно та, відверто кажучи, гидко, коли батьки вже змалку вчать своїх дітей, що «інваліди – не люди». По-перше, відразу зауважимо, що слово «інвалід» є дискримінуючим, вульгарним та принизливим. Так само як і «людина з обмеженими можливостями», адже немає жодного, хто міг би однією рукою запустити літак у небо, хто міг би пробіжать усю земну кулю зі швидкістю світла, а отже, не існує (принаймні до сьогоднішнього дня) того, чиї б можливості були б безмежні.
Діти бувають різні, саме тому ті, хто мають порушення зору чи слуху, ті, хто мають хронічні захворювання чи ті, хто народились без якоїсь частини тіла, – не ізгої, не гірші, а просто інші. Вони так само люблять гратися, спілкуватися, дивитися мультфільми та вчитися чомусь новому. І те, що вони потребують певних умов, означає лише те, що суспільство має забезпечити ці умови, а не цуратися та сторонитися. Дуже прикро чути, коли діти, що ростуть у повноцінних сім’ях і мають фізичне здоров’я тицяють пальцями на інвалідний візочок або показово уникають та обходять стороною своїх «інших» однолітків. Все йде з родини, саме тому батькам необхідно ще з ранніх літ вчити своїх чад поважати «інших» дітей, допомагати їм та підтримувати.
Протягом багатьох років діти з інвалідністю були немов ізольовані від навколишнього світу: вони вчились вдома, не мали змоги (умов) гратися на дитячих майданчиках, відвідувати спортивні секції та інше. Цих дітей жаліють та шляхом утримування їх подалі від людей, ніби опікують. Та хто сказав, що ці діти не можуть знаходитися у суспільстві? Повірте, вони можуть більше, ніж ми від них очікуємо.
У природі завжди присутній баланс, і якщо чогось бракує, то десь обов’язково чогось є більше. Доказом цього є усім відомий Нік Вуйчич, який народився без кінцівок, та попри зневіру інших, повірив в себе та, відчувши повноту любові батьків, зміг досягти висот, побудувати успішну кар’єру та створити велику сім’ю.
Ми переконані, що діти, що з якихось причин народились «особливими», прийшли у цей світ, щоб надихати, робити його добрішим та толерантнішим. Вони так само мають право на рівність, свободу, повагу, щастя та любов.
Наразі в Україні існує багато організацій, що покликані захищати дітей з інвалідністю. «Бачити серцем» – це одна з таких громадських організацій, що допомагає дітям, підліткам та молодим людям з інвалідністю бути повноправними членами суспільства та адаптуватися у сучасних реаліях. Наталя Гладких, керівниця інклюзивних проєктів ГО, увійшла до ТОП-50 світової премії Teacher Global Prize як одна з найкращих педагогів планети. Вона є співзасновницею першої в Україні інклюзивної школи для підлітків.
«Багато скептиків кажуть, мовляв, підлітки з комплексними порушеннями нічого не розуміють. Це не так — вони розуміють, і глибину їхнього розуміння ми не в змозі осягнути. Бо це ми, дорослі, не здатні підібрати до них ключик комунікації. Мені сподобалось, як сказав тренер на семінарі з танцювальної терапії: «Коли я працюю з дітьми з інвалідністю, то вони — норма, а я — антинорма». Якщо почнемо дивитися на ситуацію так, то зрозуміємо: у підлітків з інвалідністю все ок, у них такі можливості. І ми маємо сприймати їх такими, якими вони є.
За ці два роки роботи проєкту змінилися їхні батьки. Коли діти були маленькі, батьки вірили, що їх можливо розвинути і скорегувати. А коли почався складний підлітковий вік, батьки почали сумніватися — чи зможуть діти ще щось. З однією дівчиною-підлітком була проблема — вона дуже нервувалася і кричала, коли треба було вчасно вийти з дому. Тепер, коли її збирають до школи, вона просто терпить, поки її одягнуть і заплетуть, бо знає, що тут вона має бути гарна і стильна, адже в школі є товариство, друзі.
Щойно батьки припиняють вірити у своїх дітей, результатів не буде. А якщо батьки вірять, стається неймовірне. Маємо мрію — щоб у нас була школа від першого класу і до останнього, але зі зворотною інклюзією: зробити навчання настільки крутим, щоб до нас хотіли приходити діти без інвалідності» (Наталя Гладких з інтерв’ю для Osvitoria.media).
Такі діти особливі тим, що сприймають світ та оточуючих із відкритим серцем та розпахнутою душею. Вони також хочуть бути почутими та відчувати, що ними пишаються. Дані 15 років, він народився із синдромом Дауна, проте так само, як і інші, має мрії та захоплення:
«Я давно хотів займатися спортом, прийшов з татом, записався на самбо і вже рік тренуюся. Виступаю на змаганнях і хочу бути схожим на нашого тренера. Ще люблю малювати, співати, грати на гітарі. Все люблю: природу, квіти: тюльпани, конвалії, троянди. Хотів би на Мальдіви полетіти, до моря».
Так, чужих дітей не буває. Вони різні, але такі однакові. Діти з інвалідністю – теж діти. Талановиті, щирі, відкриті та емоційні. А їхня любов особлива, вона безкорисна. І кожен з них заслуговує на безхмарне дитинство та просто бути щасливим. Тож, давайте разом допомагати один одному!
Аліна Оганезова