Заняття 6. Репортаж: написання

Вправа 1. Прочитайте репортажі, визначте їх проблему та ідею. Що б ви додали для того, щоб краще їх реалізувати?

  1. Rocked us like a hurricane

С а м о е и с к р е н н е е в ыс ту пл ен ие . С а м а я многочисленная а у д и т о р и я . С а м о е ф е е р и ч е с к о е шоу. Это три с ос та вл яю щи е м и н у в ш е г о к о н ц е р т а Scorpions.

Легендарная немецкая группа приехала в Одессу в рамках мирового прощального турне. Scorpions привезли старые хиты и новый альбом «Sting In The Tail». Два варианта его перевода («Жало в хвосте» и «Самое неприятное в конце») как будто говорят: несмотря на то, что нужно прощаться, музыканты еще полны сил и покажут, где скорпионы зимуют…

Опасаясь нехватки билетов, я запаслась заветными листочками еще в августе. И не зря: в кассах достать пропуск в фан-зону нельзя было уже за месяц. Или бери за тысячу гривен виповские места, или перекупай втридорога у тех, кто не сможет пойти.П одошло 4 ноября. Повторив песни последних концертов Scorpions, мы двинулись ко Дворцу спорта. Зная о нестоящем внимания разогреве и очередях, шагали небыстро. Но даже после 19:00 попасть вовнутрь было сложно: около часа в толпе на пути к  двери. Охрана на входе была очень строгая, досматривала придирчиво, даже срывала цепи с шей. У одного парня из нашей компании забрали цепь, и ему пришлось уговоривать отдать, поскольку эта цепь была моя. Потом нужно понравиться охране настолько, чтобы они вернули сорванную с шеи цепь.

И теперь мы в душном холле. Остается найти вход в фан-зону. В 20:30 мы влетели в свой сектор уже на начале песни «Sting in the tail». Несясь в течении с остальными фанатами, выбираем место: или с толпой, но ближе к сцене, или назад, где можно танцевать. И так как увидеть музыкантов с любой позиции можно только в прыжке, идем туда, где удобно отрываться … от земли.

Хватает полкуплета, чтобы стать частью огромного зала, переполненного фанатами Скорпов. Хватает трех минут, чтобы чувствовать каждый удар по инструментам у себя в груди.

И нужно всего лишь услышать голос Клауса Майне, чтобы перестать думать о времени и предаться настроению окружающих. А это настроение – радость, доброжелательность и драйв. Это чувство, когда «our dreams come true». Безупречная игра на гитарах, от которой сами музыканты получают удовольствие, заставляет закрывать глаза. Неземной восторг обрушивается, когда тысячи, тысячи фанатов поют «Holiday», «The Best Is Yet To Come» и вечную «Still Loving You».

Самой сильной игрой вечера была «Атака Коттака» – соло барабанщика. Мощь ударов подорвала Дворец спорта. Земля заходила под ногами от топота поклонников, хоть и пробегавшего волнами с самого начала выступления, но набравшего силы только теперь. Заканчивает Джеймс Коттак свое драм-соло традиционно: показывая выбитую на всей спине фразу «Rock-n-Roll forever» – дань делу всей жизни. За весь вечер несколько тысяч человек услышали 18 роковых песен и баллад. А еще они увидели, насколько горячи немолодые музыканты. Об организации (толпе, жаре, льющемся рекой пиве)

лучше уже не вспоминать. Единственное, нужно заметить организаторам, что Дворец спорта – неподходящая площадка для огромных концертов: ни места для таких толп, ни акустики для такого звука.

…Когда затихает музыка, когда пятеро музыкантов группы становятся в ряд, держат украинский флаг, возвращается ощущение реальности. Слышно крики одобрения, видно тысячи рокерских распальцовок. Это последняя встреча с группой-легендой на украинской земле. И хочется верить, что для Scorpions в этом концерте было что-то особенное, что они почувствовали энергию и любовь зала.

Из архива газеты “Наизнанку”

2. О влиянии бритой головы на поведение окружающих

Сегодня мы постриглись налысо. Это случилось запланировано-внезапно. Ну, то есть мы планировали сделать это давно, а сегодня это получилось внезапно. Как-то разом все и решились, пятеро человек. Сначала мы долго смеялись, пытаясь привыкнуть к новым образам друг друга. Фотографировались, снимали видео. Немного поостыв, мы решили выйти в коридор общежития.

Реакция не заставила себя ждать. Одни улыбались, шептались, самы смелые спрашивали “а шо это вы сделали?”. Но этот эффект продлился недолго, и начали пробуждаться сокрытые в генах наших сожителей стереотипы…

Зеки! – слышалось нам со всех сторон. – Идиоты, зачем вы это сделали? – Скины, скинхеды, вам бы еще только берцы!

Это заставляло улыбаться нас еще шире.

– Зеки! Зеки! Еще наколки набейте! Еще семки возьмите!

Да, наши головы не оставили равнолушным ровным счетом никого.

Охранник общежития прокомментировал происходящее слелующей шедевральной фразой:

-Не!Я не понял прикола, в чем прикол?

Вахтерша:

– От идиоты, шо с головами понаделывали!

Ну что ж, такая реакция была вполне ожидаемой, но тем не менее, она нас раззадорила и в два часа ночи мы решили выйти в магазин.

Картина:

2.15 ночи; сонный охранник и ночной кассир одного из супермаркетов наблюдают следующее: к их магазину стремительно приближаются пятеро молодых людей с бритыми головами. Заходят такие, с серьезными лицами, и направляются к продуктам.

… По глазам продавцов, также наблюдавших происходящее, было ясно, что сна никакого и в помине не осталось. Нам в эту ночь было уделено, пожалуй, максимум внимания за всю историю этого магазина. Стоило нам пройти в отдел дорогого алкоголя, как за нами тут же увязалась свита из уже бодрых охранников. Мерчендайщеры замерли за своей работой. Они всем своим видом показывали, насколько им важно, что мы выбираем, и как им дороги такие посетители.

Это нас веселило. Да уж, видеть неподдельных страх, источником которого являешься вполне безобидный ТЫ, это забавно.

У кассы нас незаметно встречали уже пятеро охранников, еще один стоял на выходе. Выйдя, мы долго выходили “из образа”, а потом смеялись…

Решили еще пройтись, встречные люди, завидев нас еще задолго до того, чтобы к нам подойти, переходили дорогу, и ускоряли шаг. Им было жутко, нам забавно. Вот такие мы уроды.

Позже мы остановились у магазина и разговорились, и не заметили, что уже в течении довольного долгого количества времени, мужчина, шедший в этот самый магазин, стоял и ждал, пока мы уйдем.

Да, это было забавно, но и грустно. И за то, что мы такие вот вполне безобидные, и за то, что те другие настолько запуганы.

Хотя признаюсь, не знаю, как бы вел себя на месте этих людей. Ну что ж, впереди университет, учебный день, новые восхищенные взгляды и возгласы.

Мы готовы

Александр Населенко, из архива газеты “Вже у друці”

 Вправа 2. Прочитайте текст, сконструюйте для нього “теоретичну частину”.

В ночь с 16-го на 17-ое декабря, или «Переход Суворова через Альпы»-2

Среда для меня началась с громкого чихания и поиска носового платочка. А когда я глянула в окно, то ужаснулась. Снега навалило, что сама Одесса была «в шоке» от такой неожиданности.

После того, как я пришла в себя, вспомнила о тяжелом рабочем дне. О парах, которые, по идее, должны длиться до пяти часов вечера. Но эта среда оказалась особенной. Нас обрадовали

сразу после первого занятия и отправили домой на целых три дня. Вау, какой короткий день!

Пришла в общежитие и быстренько собрала сумку, покушала, а в перерывах безостановочно кашляла. Вдруг поняла, что простуда для меня неизбежна. Именно поэтому просто необходимо

добраться домой в Белгород-Днестровский, чтобы любимая мамочка занялась моим лечением. Для безопасности я решила ехать на электричке. Вышла предварительно — за час до отправления. Обычно

времени хватает, даже остается в запасе. С проспекта Шевченко до железнодорожного вокзала можно добраться за 15-20 минут. Но, как я ранее заметила, среда эта особенная. И маршрутки по-особому не ходят. Решила попробовать уехать с Французского бульвара. Подумала о 5-м трамвае, который ну обязательно должен ездить. И я не ошиблась. Он действительно пытался двигаться, но возможности

были ограничены. И через остановку все трамваи в рядочек, дружно застревали.

ДОРОГИ НАЗАД НЕТ

Смотрю, а люди все пешком идут. Я, конечно, слышала, что ходить по снегу полезно и приятно. Но в моем простуженном состоянии все казалось мрачным, холодным, а снег – ужасно колючим. Тут предо мной предстал выбор: вернуться в теплую комнату общежития и видеть во сне родной дом или же все-таки попытаться доехать до Белгород-Днестровска. Я выбрала второе.

Забыла сообщить маленькую деталь, у меня в руках было две сумки. Одна легкая, а одна не очень. Ну, вот иду за толпой, впереди ничего не вижу, кроме снега. А стрелки часов усердно

двигаются. Уже без десяти пять, а электричка отправляется в 17:20. У меня есть полчаса, чтоб дойти до назначенного места. Но снег, как нарочно, замедляет мой шаг. Я представляю свою походку в

этот момент со стороны. Благо, я не додумалась напялить каблуки. А то я б без них осталась, это точно. Тогда у меня была цель дойти до железнодорожного вокзала. И я прекрасно понимала, что если не успею на эту электричку, то обратной дороги просто не выдержу. Да и уже вовсе идти не могла. В тот момент, когда подумала, что сейчас упаду прямо здесь, на снегу, Господь увидел мое состояние и

сжалился надо мной.

ЕСТЬ ХОРОШИЕ ЛЮДИ НА СВЕТЕ

Я услышала мужской голос позади: «Девушка, вам помочь?». И не секунды не сомневаясь, при этом даже не обернувшись, крикнула: «Да!» Парень взял мою тяжелую сумку, и мы пошли быстрее. Сразу же познакомились. Выяснилось, что он одессит, идет с работы пешком из-за отсутствия транспорта. Мы уже доходили до Куликового поля, как вдруг я вспомнила о времени. Было 17:16. Оставалось четыре минуты до отправления электрички. Какой кошмар! Мы начали бежать, и тут я упала в сугроб. Мой спутник меня вытащил, и мы дальше побежали. Но это не все, я умудрилась, еще раз свалиться. Ну, ничего, это не помешало нам прибежать без одной минуты до отправления транспорта. Мы подбегаем к платформе, и нам сообщают потрясающую новость:

электрички на Белгород еще нет, и не известно будет ли. Я вздохнула и впервые увидела своего попутчика. Мы постояли, я его поблагодарила. И тут следующая новость – электричка будет, но она

задерживается. Вторая новость была более обнадеживающая. К сожалению, я забыла, как звали моего спасителя. Он со мной попрощался и ушел. А я осталась ожидать долгожданный транспорт.

А ДАЛЬШЕ…

Паника. Люди бегут, толкаются. Кто-то меня в урну чуть не скинул. Но ничего страшного. Ведь, к счастью, электричка все-таки приехала. Правда, задержалась где-то на полчасика. Все-таки поместилась я в нее, хотя на платформе была масса людей. Сижу спокойно и думаю: «Ну все, скоро буду дома, на сегодня приключений хватит». Но не тут-то было. К сожалению, реальность оказалась

иной. Как вы думаете, что еще могло произойти для полного счастья? Не буду вас мучить загадками… В общем, мы просто взяли и застряли. А еще потеряна связь со станцией. И так как электричка

задержалась и идет не по расписанию, возможно столкновение с каким-то поездом. И именно потому, что контакт со станцией отсутствовал, мы часик простояли возле Сухого лимана.

Проехали всего лишь одну четвертую всей колеи. Но все же тронулись с места и продолжили путь. Правда, электричка ехала очень медленно, наверняка, чтобы избежать катастрофы. Не буду описывать всех трудностей поездки. Скажу лишь, что вместо того чтобы добраться за два часа, мы приехали за семь. Но и это не все. Таксисты работать отказывались, а папа выбраться из дома не смог из-за навалившегося снега. Думаю: «О нет, только бы не пешком». Слава Богу, за мной приехал мой друг, который довез меня домой. Все окончилось благополучно. Приехала в час ночи. Отогрелась, наелась, и меня посетила мысль: эту ночь с 16-го на 17-е декабря я запомню надолго.

Вправа 3. Прочитайте репортажний портрет та проаналізуйте роботу автора: джерела інформації, організація спостереження, виклад матеріалу

Сирійці в Туреччині: Контрабандист та юний біженець

Патрік Кінслі

Після того, як він заробив 800 тисяч доларів у 2015 році, переправляючи потаємно мігрантів з Туреччини, контрабандист говорить, що він залишив відчуття провини та жалі через свій бізнес позаду. А сирійський хлопчик-біженець, який не має дому і можливості ходити до школи, має продовжувати вештатися країною, аби знайти роботу на фермі та допомогти своїй родині вижити. Це третя частина із серії State of Emergency, в якій наш кореспондент проводить нас крізь сцени життя сучасної Туреччині, нації, яка перебуває у кризі.

Контрабандист, що перевозив мігрантів, продовжує жити далі, але йому не вистачає колишніх прибутків

Абу Мохаммедові нудно. Він підраховує, що два роки тому він заробив більш ніж $800,000, нелегально переправляючи тисячі мігрантів з Туреччини до Греції. Він винаймав офіс в Аксараї (район Станбулу, популярний серед сирійців). Також він зазвичай мав більш ніж 80 тисяч пропущених дзвінків від перспективних споживачів.

Сьогодні його телефон не дзвонить так часто. Він більше не винаймає офіс. Інколи він поглядає на нього з вулиці.

Міграція між Туреччиною та Грецією впала майже на 95% з 2015 року, коли біженців було найбільше. З тих часів закрився бізнес Абу Мохаммеда.

З початку 2016 року Балканські країни вплинули на те, щоб людям було важко мігрувати через Європу, відтак впав попит і на послуги Абу Мохаммеда. Туреччина також почала суворіше ставитися до контрабандистів, затримуючи чоловіків, як Абу Мохаммед, на декілька тижнів у минулому році. Для цієї публікації він погодився говорити тільки якщо на фотографіях не буде видно його обличчя і його називатимуть тільки за його прізвиськом.

Я інтерв’ював більш ніж дюжину контрабандистів у трьох країнах. Як і більшість з них Абу Мохаммед більш складна особистість, ніж журналісти та політики зазвичай представляють їх, говорячи про індустрію контрабанди людьми.

 Він виріс у Сирії та став асистентом хірурга – тим, хто колись рятував життя замість того, як дехто говорить, щоб наражати їх на небезпеку. Він почав займатися контрабандою тільки тоді, коли утік до Туреччини, після того, як він ледь не втопився, намагаючись досягти Європи як пасажир. Пізніше його власні пасажири не були тільки споживачами, серед них були родичі і навіть його менший син. Це було стресом, відправляти їх морем, каже він, інколи він відчував страх.

Це також було соромно, він говорить. Хоча він визнає незначну гордість своєю роллю у такому екстраординарному потоці людей, що було «непростою річчю», зараз він не хоче, щоб йому це згадували. «Це брудний бізнес», він говорить. «Важко знайти когось чесного у цій роботі».

Як багато інших контрабандистів, Абу Моххамед сприймає себе як єдиного чесного посередника у натовпі брехунів, визнаючи існування широкого кола моральних проблем у його бізнесі, він говорить, що його власний бізнес вони оминали. Сьогодні, він говорить, він уникає місць, де він раніше заключав свої оборудки.

Ми гуляємо вздовж Аксарая, найбільш популярного вузла для контрабанди в Станбулі, і Абу Моххамед вказує на кав’ярні, де він більше не зустрічає клієнтів. Магазини, які більше не продають рятувальні жилети. Маленький парк, де біженці більше не сплять простонеба.

Життя для Абу Мохаммеда стало менш повільним, але й менш сповненим стресом. Він каже, що він більше не пропускає нічні дзвінки від панікуючи клієнтів, які часом дзвонили йому з моря. Фактично, це Абу Мохаммед зараз набридає своїм клієнтам. Із тих $800,000, які він заробив у 2015, майже чверть мали виплатити біженці, хто обіцяли зробити це, як тільки вони досягнуть Європи.

Все ж таки він заробив досить, щоб змінити роботу утретє у своєму житті. Зараз він планує використати свої статки, аби купити кав’ярню. Він почав оглядати потенційні місця.

Але чи справді контрабандист може назавжди залишити цю справу. За декілька днів після того, як ми зустрілися, турецькі поліцейські говорили про ймовірну нову хвилю біженців, що захочуть досягти Європи – і я подумав, чи повернеться Абу Мохаммед до свого бізнесу.

Якщо Туреччина може «закривати очі на тих, хто намагається потрапити до рук контрабандистів», він віповів «ми подбаємо про решту». Він сміявся, коли говорив це.

спільно з Kamal Shoumali

Міграція ніколи не закінчується для сирійського хлопчика, який постійно шукає роботу

Коли Ісмаіл Аланці працює у своєму робочому одязі, більшому на декілька розмірів, важко сказати, скільки йому років. Він з-поміж дюжини сирійських біженців наполегливо шкребе овочі у західній Туреччині. Нахилена униз голова, покрита мішкуватим зеленим спортивним капюшоном, може належати кому завгодно, чоловікові чи жінці, дитині чи дорослому. Але ось він раптово піднімає голову – і я бачу його обличчя.

Це обличчя 15-річного хлопця, який має бути у школі. Замість цього Ісмаіл один із приблизно 380 тисяч сирійських біженців шкільного віку, які змушені працювати, а не вчитися тут, в Туреччині. Чому він працює? «Тому що мені потрібно жити», каже він і знизує плечима.

Його батько Яссін, відповідає більш повно: їхня родина не має, де жити. Їхній будинок у Сирії було пошкоджено під час обстрілу, і вони не можуть собі дозволити зняти квартиру у Туреччині. Яссін не завжди може знайти роботу, з тих часів, як місцеві фермери надають перевагу молодшим, вправнішим працівникам як Ісмаїл.

Щоденна робота Ісмаіла полягає у тому, що зібрати та помини більше тисячі селер, які використовуються для приготування соусу. Він працює до 11 годин у день, шість днів на тиждень. Він отримує 800 турецьких лір на місяць або близько $225. На додаток, його бос дозволяє родині Ісмаіла жити у наметі на його землі безкоштовно.

Більшість з 2,9 мільйонів сирійців у Туреччині змушені працювати нелегально, тому що їх роботодавці не допомагають їм отримувати дозволи на роботу. Як працівник ферми, Ісмаіл не потребує такого, оскільки сільськогосподарський сектор звільнений від цього. Але його заробітна платня – це половина від легального мінімуму.

У своїх попередніх роботах про міграцію, я більше писав про сирійців, які відважилися на подорож човном до Європи. Але більшість сирійців фактично застрягли у країнах, як Туреччина, яка прийняла більше сирійців, як будь-яка інша країна. Для таких родин, як родина Ісмаіла, Європа – це просто мрія, оскільки ціни на ринку контрабанди завеликі.

«Я не знаю, як туди дістатися», каже двоюрідний брат Ісмаіла, Яссер Калед, який працює разом з ним на фермі. Ісмаіл та Яссер майже не мають грошей, ось чому вони живуть у тимчасовому таборі у західній Туреччині. «Для цього потрібні величезні гроші. Я навіть не можу думати про таке».

Але у межах Туреччини Ісмаіл і досі мігрує. За законом сирійці мають лишаться у тій провінції, де вони зареєстровані, але в реальності більшість із них має рухатися, аби знайти роботу. Якщо їх упіймають, то відправляють назад – до своєї провінції.

У день мого візиту жителям табору було наказано виїхати. Потім поліція прийшла за родиною Ісмаіла. Завтра він та інші працівники переїдуто до найближчого села, де їх бос знайде їм житло.

Це вже четвертий переїзд для Ісмаіла за два роки після того, як він втік із Сирії. Але зараз у Ісмаіла інші тривоги.

«Через вас я дуже засоромився. Я маю повертатися до гри», каже він та починає грати зі своїм меншим братом Каледом в уно.

джерело The New York Times