Проблеми почалися с появленням першого твору у цьому дивному світі — хто його зна коли він там з’явився та з під чиєї руки, усе це не важливо та насамперед дуже туманно. Хоча ні, проблема почалася навіть не з цього — а саме з першого «підпису» твору, що зазначав належність цього витвору саме цьому автору. Може, першою цією людиною і був той сумнозвісний Геродот, це не має значення. Має значення те, що тоді народився твір, написаний певним автором. І з цього моменту започатковується авторське право.
Авторське право. Як же ми любимо смакувати ці два слова. У цих двох словах відчуття захисту і важливості нашого «суспільного прошарку» ну просто неймовірне. Наче, коли з’явилося поняття «права людини», це було не так важливо, як появлення прав певних людей — права докторів, права офісних працівників та інші незчисленні права, серед яких наші, ріднесенькі права автора.
Але, так само як у будь-якому законі чи декларації ми можемо знайти «величезну білу дірку-обхідничок», так і тут ми поговоримо про найгарніший на нашу скромну думку рядок, на який вже «ляпнула» гарна така пляма чорнил, кави та сліз авторів.
Одним з постулатів авторського права є незмінність оригінального тексту (включаючи назву) та його інтерпретація без шкоди гідності автора та без викривлення думки та задуму автора.
Ай яй.
Ой йой.
Одразу нам прийшов на думку момент з підліткового американського фільму 2000-х, де у школі місцеві учні поставили п’єсу «Ромео та Джульєтта» у так званих сучасних реаліях — про двох закоханих юних наркоманів, які померли від передозування у кінці п’єси.
Звучить не дуже, чи не так? Але стоп. Тепер подивімось на це з іншого кута — сім’ї ворогували, любовна лінія була витримана, ключові моменти сюжету також. Що було змінено? Переніс у сучасність — декорації типових американських вулиць, худі та джинси на головних героях та, певно, найважливіша зміна — отрута була замінена на наркотики, на той час велику проблему серед підлітків Америки. Та хіба наркотик і не є сучасною отрутою? Хіба, знову ж таки, підлітки не померли через любов один до одного? Та померли ще реалістичніше, ніж у Шекспіра. Не тихо та естетично, а брудно та голосно.
А тепер — сценічність накладається на проблеми того сьогодення і ця новонароджена інтерпретація не тільки проникає у серця «книго ненависників», але й… щоб ви думали, спонукає їх читати ту саму класику!
І так, з одного боку, якби це побачив Шекспір, він би у гробі зробив три сальто (хоча хто його зна), як і половина світових критиків, але…
Дивімося на це тверезими очима. Ми зробили невелике опитування, ні, навіть не так, ми дружньо поспілкувалися з молоддю та дорослими, які люблять читати, та запитали у них, як вони прийшли до читання Шекспіра (бо весь світ на ньому відіграється і ми не виключення) та чи сподобалося їм. З опитаних сорока людей (20 юних та 20 «витриманих» вин) можна виокремити такі найбільш повторювані відповіді:
«Витримані» дорослі казали, що читали Шекспіра через те, що «кожна освічена людина має це знати» (з цим ми погоджуємося) і що вони нейтрально ставилися до його творів. Читали або ще у школі, або вже «зараз» у перекладі.
Молодь прийшла до читання оригінального твору Шекспіру не завдяки шкільній програмі та примусу, а самостійно, завдяки книгам, де він інтерпретується або часто цитується героями (найчастіше були згадані дарк-академічні книги, особливо такі як Донна Тартт «Таємна Історія» 1992 р. та М. Л. Ріо «Якби ми були Злодіями» 2017 р., а також книга Р. Бредбері «Щось лихе іде до нас» 1962 р.). Та що, завдяки новому погляду через інші книги, їм було цікаво читати, «не як вперше у школі».
Хочеться зазначити, що у всіх книгах була різна «кількість» Шекспіра (до прикладу, у Бредбері, любові нашої, лише один рядок з Гамлета) та всі книги, як ми бачимо, різних років та належать різним за світовою відомістю авторам.
Також, що цікаво, всі 40 опитаних людей прочитали одні й ті ж твори Шекспіра: «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Макбет» та «Сон у літню ніч». Найвідоміші твори автора.
Цікаво, чи не так? А як щодо мемів? Хто не бачив Мона Лізу в чорних окулярах та з цигаркою в роті? Да Вінчі явно не планував, аби все вийшло саме так.
Але, з іншого боку.
Хтось може похизуватися тим, що його картини носять на брендових футболках мільйони людей?
Скажете, «о, ще один спосіб заробітку грошей».
Ми скажемо, а хто б звернув взагалі свою увагу на деякі картини, якби вони не були «мемевізовані» чи напринтовані на одягу? Бо, у якийсь момент, людина ставить собі питання «я так часто бачу цей мем усюди, цікаво сама картина також така смішна?» І таким чином, не тільки люди, особливо молодь, дізнаються про відомі роботи, але й у не таких відомих робіт з’являється шанс на визнання!
І це не просто «ми маємо знати хоча б ці картини, аби бути освіченими». Це «блін, а ось мені цікаво подивитися!»
Що казати, сам автор цього безладдя дізнався про Яна Вермеєра через меми в інстаграмі років у 14. І потім вже самостійно мені стало цікаво і подивитися всі його картини, і прочитати історію про них (нещасні картини, стільки діточки натерпілися, ех) і загуглити, що таке цей ваш верджинел, матінко божа, це не макарони, це музичний струнний інструмент!
…таке слово цікаве, може використати у майбутній книзі?! *агресивно записує у замітки*…..*авторський сказ*… Кхм… про що ми там… А, точно, так. Отже, ми таким чином завдяки інтерпретаціям взагалі дізнаємося про деякі «світововажливі» роботи!
Інтерпретація стає не тільки сучасним розвитком мозку й обізнаності, але й мистецтва в цілому. З’являються зовсім нові віхи у письменництві, музиці, модернових арт напрямів, малюванні та ін. Щодо малювання — на виставках в Одеських галереях можна дуже часто побачити такий жанр картино творення, як сумісництво двох картин в одну. Наприклад, частину картини Лермонтова «Парус» (а саме парус та частину моря) було поміщено автором у невеличку калюжу у темному одеському парку, під світлом ліхтарів. І це, скажімо вам, було дуже гарно. І одразу ніби бачиш задум автора.
Для когось величне море є калюжею під ногами, якісь величні досягнення у реаліях всесвіту є незначними.
І картина на нашу думку стала цікавішою та привабливішою.
О.
І тут через це речення ми переходимо до найбільшої небезпеки такої інтерпретації — «розчинення» оригіналу або проблеми збереження оригінального твору/витвору крізь віки та інтерпретації так званих «наступників».
Що казати, ну, звісно, не всі люди будуть читати/дивитися оригінали після інтерпретацій. Люди істоти ліниві, нічого дивного. Багато хто подумає «та, це ж засновано на тому-то, так що я і так все тепер знаю, навіщо час витрачати, у мене там…борщ вже кипить, бігти треба».
А воно не є так.
І ось цей борще-майстер розповість про цю інтерпретацію іншому, а той наступному, й наступному і… у цьому нескінченному ланцюжку через то неуважність чи пофігизм загубиться слово інтерпретація (якщо воно там взагалі було) і «викривлений» телефон зробе свою роботу, а автор оригіналу потім помре (чи навпаки оживе) від здивування, звідки у його творі жанру реалізму взявся вогнедишний дракон.
Особливо болісно це відчуває на собі фольклор, який, на нашу думку, також має бути захищеним авторським правом. Бо у світі є лише дві країни, де так і є (але автор матеріалу забув, у яких саме, тому загугліть самостійно). Бо фольклор занадто культурно та історично важливий та і так дуже мінливий.
Тому, ми вважаємо, що, коли робиться інтерпретація на той чи інший твір або витвір мистецтва, «винна за це все» людина має чітко розказати/розписати «внімаючим», з якого твору це було зроблено, та що саме було змінено. Наприклад, у кінці тієї ж вистави чи п’єси. У поясненнях в кінці книги, чи в описі біля картини, чи музики.
Нам здається, такі пояснення будуть не лише корисні, але й дуже цікаві при прочитанні.
А, якщо вже ставиш за оригіналом, то будь ласкавий дотримуватися хоча б 80%, а краще всіх 100% автентичності, аби не порушити авторське право на збереження цілісності та захист репутації твору.
І то не наші глядацькі проблеми, що тобі не вистачає на ті штани з рюшечками. Та враховуй, ні, навіть підкоряйся усім бажанням та задумам оригінального автора. Така в тебе доля, друже.
Та, хочемо окреслити свою чітку позицію: ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОТРІБНА.
Бо, а що зараз взагалі не є інтерпретацією?
Яскравим прикладом слугують ті ж всесвітні архсюжети, на основі яких написані майже всі сучасні й давні книги. Чи то не є інтерпретацію? Є.
Чи зараз популярний жанр книг-переробок відомих міфів, які настільки захопили читачів, що також посіли своє визначне місце у світовій літературі?
А фанфіки, які почали публікувати у книгах, і які стали такі ж популярні?
Вже стільки усього напридумувано, що як нам, поколінню, народженому у такий час, ще прославитися? Зробити вклад в історію? Ми станемо геніями на цьому натхненні! Великими.
Ми зберемо все та зробимо на цьому своє, оригінальне. Бо все зараз є тим чи іншим ступенем інтерпретації. То хто буде у ній кращій? Хто, навчившись на всіх, зможе «вродити» щось зовсім нове, ту саму родзинку, яку чекає світ?
«Бо всі слова були уже чиїмись»
«А ти їх маєш вимовити вперше»
По-своєму. По-новому.
Навіть слова, які ми використовуємо — однакові. Але, чи не ми самі робимо з них щось унікальне і ні на що не схоже? Так. Один і той самий рядок може звучати зовсім по-іншому у різних авторів.
Якщо не буде інтерпретації, половина мистецтва помре і стільки крутих штук зникне. Зупиниться розвиток. А головне, не буде нових геніїв! Ми любимо слово «генії» та вважаємо, що стати генієм — не неможливо. Людина може досягти всього, чого вона захоче, так завжди було і буде.
То ж частіше називайте людей геніями! Краще це слово знеціниться, і ми вигадаємо нове, але більше людей повірять у себе. Зараз час неможливих досягнень.
І після цього «ліричного» відступу також хочемо сказати, що навіть цю усмішку-нарис автор намагався інтерпретувати з «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Неочікуванка.
То що, любі читачі, згодні з нами? Чого сидите, бігом читати Шекспіра!
Автор: Дар’я Волошко
Редакція «Black.White»