Журналісти ретранслюють історії тих, хто переживає воєнні дії та, незважаючи на надзвичайні випробування, знаходить сили, щоб жити далі. Цей матеріал присвячений тому, як медійники Reporters розповідають про долі людей: війна торкнулася їх своїм жорстоким лезом, але вони змогли адаптуватися до нових реалій. Пройти через окупацію, втрату рідних, позбутися кінцівки — приклади сили людського духу в умовах, коли мир та стабільність є найбільшою цінністю. Ми підготували добірку таких розповідей та рекомендуємо їх до читання.
Життя за розкладом
Максим, хлопець сімнадцяти років, від народження має хворобу — аутизм, що визначається, як «бути дуже сконцентрованим на собі», «занурення в себе». Разом з родиною пережив окупацію Херсону, зіткнувшись з серйозними проблемами: нестача продуктів, до яких були шалені черги, дефіцит ліків, які так необхідні для хлопця зі спектром розладів. Перед батьками хлопця постала дилема — що ж робити, як забезпечити спокій сина. І вони знайшли шлях, ризикуючи своїми життями, життям дитини, їздили містом через блокпости, де стояли окупанти, щоразу роз’яснюючи суть хвороби хлопця. Сім’ї вдалося пережити страшний період, вони не лишили хворих батьків, свою Батьківщину, а залишилися, відстоюючи право залишатися на своїй землі.
Любов танцює знову
Любов Прочухан, жінка 74 років, пережила втрату ноги в селі неподалік від фронту. З юних літ Любов Миронівна танцювала: під будь-яку музику, до самих сутінок. Проте російські солдати скинули бомбу на село, яка влучила у ферму, де неподалік на той час була жінка, що ранила ногу, яку довелося ампутувати. У репортажі розповідається й про незламність мешканці села, які під час боїв так згуртувались: місцевий фермер допомагав, роздаючи молоко, м’ясо, можливість зарядити телефони від генератора, хтось давав прихисток для тих, хто хотів там залишитися, тікаючи від наступу орків.
Везіння. Щастя. Благословення. Це навздогнало Любов Миронівну. На неї наткнувся Славко, В’ячеслав Запорожець, підприємець-забудовник із Києва, який у березні разом із друзями та колегами почав вивозити з Чернігова поранених до Києва й далі, шукаючи для них лікування. Він потурбувався про жінку, домігшись її операції в Австрії. Тепер Любов Прочухан, сильна незламна мудра, знову закрутилася в колі танцю, й обов’язково повальсувала зі Славком.
Життя після смерті
Історія сильної жінки, письменниці, поетеси, редакторки. Спочатку пішли з життя ті, хто подарував їй життя: батька забрав COVID, а мати не змогла відпустити душу чоловіка, й пішла через 9 днів після нього. До речі, як щодо вірування в числа? Бо для Ганни Осадко дев’ять стало, нібито, чорнилом у житті. Після 9 місяців від смерті матері та батька, їй явився сон, де бачила тих рідних і близьких людей, які мертві лежали у її квартирі на диванах. Тіла замотані у простирадла. А в неї все не було часу їх поховати.
«На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без рук. Не обійняти вже — жодного — хата пусткою. У кімнатах відлуння звук. Тільки у снах хочеш торкнутися — утікають, пливуть. Каламуть. На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без ніг. Не наздогнати їх — жодного. Всі дороги позамітав сніг. І у горлі — від слів несказаних — німота. Ма і та», — написала письменниця.
Черговий знак 9-тки — загибель Ганниного чоловіка на війні. Саме 9 липня, у день народження батька Олександра Осадка зателефонував кум зі словами: «Ань… Ань… Вибач! Будь ласка, вибач!!! Я нічого не міг зробити», — і заридав ридма. Це була остання смерть з близьких поетеси. Зламатися, опустити руки чи вибиратися з депресії і йти далі? Жінка обрала друге. І тепер вона не існує чи виживає, а живе: зі сміхом, радощами, творчістю. У цьому їй допомагають діти, які не покидали ні на мить, робота, в яку вона вкладає всю себе та допомога іншим — що стало ліками та бинтом для Ганни, хоча й біль не зникає.
Наталія Сатанівська,
пресслужба факультету