Ранок. Відкриваються двері довгоочікуваної маршрутки. Знаходжу вільне місце, сідаю. Наступна зупинка — людей все більше. Через деякий час уже нема чим дихати, ще й ці маски. Запізнююсь. Подумки благаю водія їхати швидше. Починаю ненавидіти кожний світлофор. Запізнилась. А оcь коли мене підвозять на машині або я беру таксі, такого не трапляється. Напевне не я одна потрапляла в подібні ситуації. Який вихід? Отримати водійське посвідчення та пересісти за кермо! Я так думала і, чесно кажучи, думаю й зараз.
Звичайно, задушливі маршрутки — не єдина причина, чому я вирішила навчитися водити машину. У моїй сім`ї кожен має водійське посвідчення, тому це моя мрія з дитинства. Отож, мені виповнилося 18 років, і я серйозно замислилася над цим. Настільки серйозно, що вирішила провести опитування серед знайомих. Найцікавіше те, що більшість із тих, хто вже отримали водійське посвідчення (а саме, 33 особи із 46), складали іспити «не самі». Причиною цьому, у більшості випадків, є небажання витрачати зайвий час і нерви. Але є й ті, хто прийняв таке рішення після декількох невдалих спроб. Усього є 3 спроби здати практичний іспит, після чого все навчання починається спочатку. Так стає зрозумілим, що вдаватися до великого ризику й знову витрачати велику кількість часу та грошей на повторне навчання мало хто захоче. А з тих, хто ще не має водійського посвідчення, але хоче його отримати, «самі» готові здавати 46 чоловік із 70 опитаних. І я — одна з таких.
Моя історія почалася в жовтні. Саме тоді я віддала документи для початку навчання в автошколі. Лекції тривали до кінця грудня, десь тоді я почала брати практичні заняття. За своїм бажанням, я вирішила навчатися на «механіці». Іспити були призначені на середину лютого, і, за регулярної практики, усе повинно було скластися ідеально. Та ось перша омана. Не завжди очікування співпадають із реальністю. Через сильну завантаженість інструкторів після карантину, заняття проходили приблизно раз у два тижні. З таким графіком я фізично ніяк, без жодного досвіду до цього, не могла здати успішно іспит. Отож, обставини вирішили все замість мене. Я домовилася зі своїм лектором (за сумісництвом, він інструктор) про регулярні заняття, але вже на коробці «автомат».
Час минув досить швидко. Середина лютого. Восьма ранку. Я стою біля воріт Сервісного центру МВС. Потихеньку збираються люди, помічаю своїх одногрупників із автошколи. Усі ми нервуємо й очікуємо на початок теоретичного тестування. У такому стані ми перебували приблизно годину. На другу усі вже добре змерзли. Запускали всередину по 5 чоловік. Іноді кількість була меншою. А людей багатенько, десь 50. За правилами, тестування триває до 20 хвилин. Трішки математики, і можна приблизно уявити, як не пощастило тим, хто був у самому кінці списку. Відійти купити каву — теж не варіант. Викликають за прізвищем. А коли буде саме твоє — невідомо.
Момент «Х», і кличуть мене. Роблять фото, підписую папірці (які, через брак часу, я навіть не змогла переглянути), мене відпускають. Знову стою на морозі, та вже не дуже довго. Через хвилин 15 усе повторюється, але тепер мене відправляють до зали тестування. Показую паспорт, мені кажуть номер столика, сідаю. На перші 6 запитань відповідаю правильно. Наступне — помилка. «Читай уважніше!», — підказує мені голос у голові. Вдих–видих, йдемо далі. На дев’ятому запитанні я вже перестаю нервувати, читаю уважно й не помічаю, як вже закінчила. Невже склала? Так! Неймовірно, адже так багато людей казали, що не вийде. Роблю висновок, що добра підготовка й трішечки фарту роблять велику справу. З такою думкою очікую вже на наступний етап.
А практичний іспит у мене був через тиждень, а не як у більшості — у той самий день. Картина повторюється. Дев’ята ранку. Купа людей на місці початку екзаменаційного маршруту. Холодно. Приблизно о десятій до нас приходить головний інструктор зі списком. Перераховують присутніх, і знову усі кудись йдуть. Ми ще чекаємо. Десь об одинадцятій викликають першого «учня». Нашу групу, поки що, не чіпають. Повертається той самий «перший». Купа людей зібралися навколо нього. Крізь активний гомін вдається розчути суть — він не склав. Повертаються другий, третій, вони — також. Атмосфера стає все більше напруженою. Через деякий час черга доходить і до нас. Перший, другий, третій, п’ятий — ніхто не складає. Я була наприкінці. «Рожеві окуляри» падали все нижче, але якась надія усе ж таки була. Була. Зникла вона одразу ж, як у машину сів інспектор. Виїжджаю на маршрут, начебто, усе роблю правильно. Але ж бо! Зараховують першу помилку, але я ще не розуміла, що це буда саме вона, а не звичайне зауваження. Невдовзі за нею йде наступна, а після них і третя — фінальна. До правого краю проїжджої частини, «Іспит не складено». Одне питання в голові: «Як?». Адже, начебто, грубих порушень не було, а деякі із зауважень, за правилами дорожнього руху, порушеннями не вважаються. Думки скручуються в якийсь клубок безперервних запитань «а чого, чому і як?». На моє місце сідає інструктор, і ми мовчки повертаємося на початок маршруту.
Інспектор виходить і я, звичайно, розпочинаю «допит» свого інструктора. Що ж я зробила не так? Виявляється, що нічого кримінального. Деякі з перелічених «помилок» такими не були. Так, не обійшлося без однієї, з якою усі ми погоджувалися. Але ж мені нарахували чотири. З цього приводу ми потім разом ще радилися з компетентними в цих питаннях людьми. І дійсно, я могла продовжувати іспит. Але починати дискусію з цього приводу не було сенсу. Я вирішила погодитися й піти на перескладання.
Одне я засвоїла на 100%: навіть якщо ви повністю впевнені в своїх уміннях, це не означає, що зовнішні фактори не зможуть якось на них вплинути. В такій ситуації неабияку роль відіграє везіння. Адже оцінює нас людина, яка має свій погляд на життя, певні настрій і життєві обставини. І казати, що людський фактор не грає жодної ролі в оцінці ваших навичок, як мінімум, неправильно. Тож, я сподіватимусь, що наступного разу мені пощастить трішечки більше, і моє «сама» не буде даремним.
Цурікова Єлизавета, 2 курс, «SENSE»
Фото з відкритих джерел