День Захисників України — це важливе свято для кожного українця, особливо сьогодні. 14 жовтня ми вшановуємо всіх героїв та героїнь, які зараз захищають нас і нашу Батьківщину. Редакції SALT випала можливість поговорити з військовим Кирилом Коробко, який боронив Азовсталь, та його матір’ю, яка розповіла чутливу історію про повернення сину з полону.
Звичайний вечір у телефоні. Гортаю рекомендації TikTok як побачила відео, де жінка показує весь шлях зустрічі свого сина з полону. Мати не бачила та майже не мала зв’язок із ним 4 місяці. Вона дізнається що його відпустили, покидає все і їде на зустріч. Вікторія Гликіна — мати того військового. Знадобилося багато часу, щоб вийти з нею на зв’язок. Коли контакти були знайдені, а запит на розмову надісланий, промайнула думка, що навряд чи вона відповість, але вже на наступний було повідомлення від неї зі згодою на інтерв’ю.
Спершу відбулася розмова з матір’ю воїна у телефонному форматі.
— Як ви дізналися що його відпустили? Це було неочікувано для вас?
— Звісно, для мене це було дуже неочікувано, я взагалі не знала, що його відпустили. Того дня я була на роботі й так замоталася, що пропустила дзвінок від Кирила. Пізніше мені вже зателефонувала його наречена й сказала, що його обміняли. Спочатку я взагалі не могла повірити, що це він, що він зі мною говорить, що його звільнили та скоро буде вдома. Ми повинні були його забрати. Я просто бігала по дому, збирала речі й коли була готова їхати, чоловік дивився на мене та сміявся. Я питаю його чому він сміється, а виявляється, що я речі зібрала, а сама не одяглася. Емоції були різні. І сміх, і сльози.
— Що ви відчували коли побачили його?
— Знаєте, я, мабуть, усім це кажу, але мені здається, що таку емоцію ще не придумали. Я не знаю як описати те, що я відчувала. Я постійно уявляла нашу зустріч і плакала, але саме у той момент, коли ми зустрілися, сльози зникли. По-перше, мій син дуже змінився, він навіть у підлітковому віці не був таким. Він був без емоцій і не усвідомлював ще те, що він повернувся, тому я теж трималася. Бабуся та дідусь теж зустрічали його, плакали, цілували спинку йому. Дякую, що вони все це витримали, адже я їх максимально психологічно підтримувала, налаштовувала.
— Ви мали зв’язок з ним під час полону?
— Ми з ним мало переписувалися. Я могла написати йому зранку, а він відповість через пів дня, а інколи ще довше. Це до 2 березня, а далі не було зв’язку 43 дні. Їм пощастило, що якийсь хлопчик проніс телефон із собою, не зрозуміло як він це зробив, тому що у них там позабирали все, навіть шнурки. Я собі постійно уявляла, що коли вони хотіли зателефонувати комусь, збиралися в коло і розмовляли між собою, а всередині стояла людина і говорила телефоном й так усі підряд. Коли Кирило приїхав, то теж не знаю як він проніс, але він витяг з кишені номери телефонів всіх хто зміг написати телефон своїх рідних. Потім він телефонував їм і казав, що вони живі. Буває йому передзвонюють та питають як вони там, як почувають себе, у них же поранення, а Кирило навіть не знає що відповісти, адже не розуміє про кого саме вони говорять. Це ж була просто горстка папірців і він не розумів навіть кому і від кого телефонував.
— Що ви відчували усі ці 4 місяці?
— По-перше, я дуже рідко дозволяю собі таку емоцію як сльози. Я ні на хвилину, ні на секунду не переставала вірити у те, що мій синочок живий, що ми з ним скоро побачимось. Я трималася, бо знала як йому б не було там важко, він ніколи не заплаче, тому я теж трималася. Також було багато підтримки з усіх сторін, як з інтернету, так й від рідних, хоча було ще таке, що мені боялися подзвонити, спитати як я, бо вони просто не знали як зі мною говорити. Ми всі за нього молилися і були впевнені, що він повернеться додому.
— Він змінився якось після перебування у полоні?
— Звісно, він дуже схуднув, я спочатку не впізнала його, у нього навіть форма черепа змінилася і зріст теж, він начебто став маленьким. Взагалі він мені був схожий на хвору людину, не зовсім на хвору, але я з ним розмовляла як з маленькою дитиною. Коли приїхав, постійно ходив та дивувався, що навколо все тихо і не міг зрозуміти де він знаходиться. Коли ми тільки приїхали до Запоріжжя і Кирил почув сирену, він так стояв на балконі, дивився на це небо, запитує в мене це сирена чи ні, я сказала так, але все добре, не переживай, ти звикнеш до цих сирен. І так 3 рази питав мене. Я розуміла що на початку йому було страшно та зараз він потихеньку звикає. Просто у Маріуполі на них кидали по 500 бомб і ракет. До речі, один із випадків коли він чудом залишився живим, його напевно врятували наші молитви. Це було у бункері, де вони знаходилися: прилетіла бомба, але, на щастя, вона просто не спрацювала. Трьох людей вбила, але не був такий вибух, який мав бути.
Далі мати хлопця розповідала різні історії. Наприклад, одного разу сталися обвали у будівлі, було багато пилу, неможливо було дихати, нічого не було видно, не розумієш куди потрібно бігти. Кирил нічого не бачив, бігти він не міг, але коли він повернувся, майнув ліхтарик і він вирішив піти у той бік і вижив. Хто знає що було б, якщо він його не побачив.
Був ще такий випадок, коли він стояв і спостерігав якусь стіну, трохи обернувся щось правити й у цей момент пролітає куля повз вухо, а так було б через голову. Таких історій, на жаль, багато.
— Є у мене навіть відео, коли чеченці сказали, що вони взяли склад зброї. Щоб ви розуміли, там зі штабу були наші хлопці, а зі зброї була тільки одна муха (радянська реактивна протитанкова граната). Саме тоді мого сина, і не лише мого, поранили та взяли у полон. Я завжди дивувалася наскільки Кирило був терплячим. Він навіть у дитинстві, коли падав, то ніколи не плакав і не казав мені про це. Зараз так само: коли він спробував бігти, то знепритомнів від болю. Йому наклали турнікет і кудись відвезли. Коли він прокинувся, то був вже у лікаря, йому хотіли дати знеболювальні, але він сказав, що йому не треба, нехай його залишать для інших. Там під кінець помирали хлопці через те, що отримували зараження, або через те, що їм не давали знеболювальні.
— І все це було на очах в інших?
— Та вони навіть з трупами спали, в туалет могли не ходити та терпіти цілий день і більше. Те, що вони пройшли, жодна історія не знає. Я намагаюся розповідати та сприймати це як фільм, не можу повірити, що в наш час таке відбувається.
— Чи допомагав «Червоний хрест»?
— Червоний хрест, який обіцяв бути там, з ними, але тільки один раз приїжджали і на всю казарму, де 500 осіб, вони привезли дві пачки печива і три пачки цигарок. Ще зняли відео, де всі наші хлопці повинні були сказати, що до них добре ставляться, що їх добре годують і все, далі поїхали. Ось як допоміг Червоний хрест. Вони були такими зневодненими, голодними та пораненими, ще й у полоні. Одна сигарета коштувала 500 грн, а пачка 100 доларів. Вони їх купували й хоч якось прибирали почуття голоду, тому що годували їх один раз на день кашею в одноразовій склянці.
Важко повірити, що таке коїться у нашому часі. Після діалогу з матір’ю відбулась розмова з Кирилом. До війни він служив за контрактом у Національній Гвардії України. Військовий досвід у нього був, але не дуже великий. 22 лютого поїхав як водій до Маріуполя, щоб евакуювати людей і відійти на 2-3 лінію.
— Як ви реагували на постійні обстріли?
— Перші тижні під обстрілами були незвичними для мене, щось нове, тому було ніяково, ну з часом звикаєш.
— Як ви потрапили до Азовсталі? Де ви опинилися після взяття до полону?
— Ми знаходилися у Маріуполі, нас почали брати в кільце і тоді ми вже всі перейшли на завод Азовсталь. 17 травня ми вийшли з Азовсталі, нас повезли в Оленівку, потім частину перекинули зі Свердловська, потім у Суходільськ. Всього я був там два з половиною місяці. Там ми жили на території зони: це були як казарми, панцирні двоспальні ліжка, умови там були звичайно не дуже.
— Що ви відчували коли приїхали в Україну? Коли побачили своїх рідних?
— Коли приїхав в Україну, я тижні два не міг ще зрозуміти, що це зі мною відбувається. Для мене це був як сон, тому від цього сильних емоцій дуже і не було. Ну а так, звичайно ж, був дуже радий всіх бачити, обійняти.
— Ви вже спілкувалися з останніми звільненими з Азовсталі? Якщо так, то які у вас були емоції під час розмови з ними.
— Не спілкувався, тому що з моїх знайомих нікого ще не обміняли.
— Чи були у вас думки, щоб після реабілітації далі боронити Україну?
— Не думав про це, подивимося що далі буде з ногою.
У Кирила були поранені обидві ноги, він не міг ходити, тому ті, хто був з ним у полоні, самостійно зробили йому милиці для того, щоб можна було примітивно встати та ходити. Коли його привезли в Україну, то побратими його несли на руках. Сьогодні він перебуває на реабілітації під наглядом лікарів. Плани на майбутнє не будує. Закінчиться війна, а потім вже буде про щось думати.
***
Не час звикати до війни,
Не час молитви зупиняти,
Не час, бо там чиїсь сини,
Не час, бо кожного чекає мати.
Не час звикати до війни,
Не час, бо там брати, кохані,
Не час, бо щоб заснули ми,
Там йдуть бої, часом останні.
***
В очі я подивлюсь, можна?
Доторкнусь так тихенько зовсім.
Я не знала, що я спроможна
Так чекати скрізь сиве волосся.
Скрізь сніги і скрізь хмарне небо,
С недосяжністю абонента,
Я прижмусь просто трішки, синку,
Щоб уже не питати: «Де ти?»
Щоб у відчаї не блукати,
Щоб вдихнути твій запах рідний.
Я з тобой постою трішки,
Просто в очі загляну, синку.
Вірші Вікторії Гликіної
Повернення наших військовополонених та незаконно утримуваних цивільних є одним з основних завдань влади. Переговори щодо обміну проходять щоденно. З початком повномасштабної війни, станом на 2 жовтня, було здійснено 24 обміни, внаслідок чого додому повернулись 808 людей — про це повідомила Ганна Маляр, заступниця міністра оборони України. Ірина Верещук, віцепрем’єрка з питань реінтеграції, 25 вересня повідомила, що росія утримує у полоні близько 2,5 тисяч українців, серед яких багато жінок та цивільних. Тому наші захисники роблять все для того, щоб вони повернулися додому. А ми повинні підтримувати їх та вірити у перемогу.
Ірина Ніколова
Редакція «Salt»
Фото надані редакції Вікторією Гликіною з архіву родини