Лютий. Час, коли кожен із нас зіштовхнувся з вибором. Для когось це було рішення залишитися, хтось виїжджав, а дехто — вертався. Історій, коли громадяни перетинали рідні кордони, аби стати за Батьківщину, хоч і жили без неї певний час, чимало, тож ми висвітлили одну з них. У цьому фрагментові життєпису проведена лінія становлення воїна: від спонтанного рішення до бойового досвіду.
Ранок на «До» і «Після». 24.02
«Почну з того моменту, коли моя поїздка ще не почалася. Ранок завжди наставав для мене з кави. Я заварив собі цей напій, зручно вмостився у кріслі надворі та з першим ковтком взяв до рук телефона, в якому вже було приватне повідомлення, що над Одесою чути гелікоптери та лунають вибухи.
Новин на ту годину особливо не було, в Україні приблизно 5:30, але я вже знайшов новини про початок «спецоперації».
Однією з особливостей моєї праці була повна заборона на використання телефонів.
Єдиним джерелом інформації для мене до 14-ї за Варшавою, чи до 15-ї за Києвом було польське радіо, що лунало гучно та, попри моє недостатнє знання польської, досить ясно повідомляло мені про другу, а згодом і третю хвилі ракетних обстрілів.
Одразу після виходу за терени закладу я побачив повідомлення від мами, що все добре, усі цілі та здорові.
Через власні можливі проблеми я розумів, що виїхати додому ще не можу, потрібно чекати мінімум добу до прояснення ситуації. Це рвало мені серце, але інакше було неможливо.
І ось на наступний день я дізнався, що більше мене нічого не тримає, швидко склав речі, зайве викинув та рушив із молодшим братом.
У добру путь. 25.02
Початком пригоди можна вважати приблизно 21-шу годину, коли ми опинилися на польському кордоні самі, а піший перехід закритий.
Єдиною ідеєю, що спала нам на думку, було напроситися до водія першого-ліпшого автобуса, який за 100 злотих, що тоді було близько 700 гривень, перевіз нас через кордон. Наш місцевий час 22:30, ми в Ягодині, маленькому прикордонному містечку.
Через уже пізню годину, та, як виявилося згодом, неправильно вибраний пункт, добиратися нам було необхідно самостійно.
Не все так просто. 26.02
Десь до 6-ї ранку ми стояли на зупинці по черзі через холод та ловили хоч якусь автівку, що довезе нас хоч кудись.
Найближчим пунктом транспортного зв’язку на Заході України з Одесою є Львів, там же й найближчі знайомі, які могли допомогти.
О 6-тій нам звезло піймати фуру, якою їхали два українці з Німеччини додому в Ковель.
Ці люди виявилися дуже добрими, не взяли з нас не копійки, ще й дали порад.
На автостанції ніяких схожих на потрібний нам автобус не було, тому ми рушили до вокзалу та придбали квитки до Луцька.
Приблизно 2 години електричкою і ми в Луцьку. На залізничному вокзалі маршрутів на Одесу немає, а на Львів аж уночі, що означало втратити цілий день.
Ми вирушили на автостанцію, у касі нічого до Львова немає, але є маршрутки, з водієм однієї з яких ми домовились проїхати без офіційного квитка. Залишили йому речі та пішли шукати попоїсти.
Виявилось, звичайного хот-дога також можна зіпсувати…
Взявши води, ми рушили. Дорога зайняла наче години 4. Десь о 17-й ми прибули до міста.
На автовокзалі з нашого бажаного напрямку лише посміялися, на залізничному — покрутили пальцем, натякаючи на те, що ми божевільні.
Тож ми набрали батька, який нам дав номер телефону всім знайомого військового, який якраз живе у Львові.
Декілька дзвінків, година часу — і по нас приїхали та відвезли до себе, до ще навіть необлаштованої бази.
Ми допомогли з деякими моментами, поїли та лягли спати разом з усіма — на настил із пінопласту. Враховуючи, що востаннє я спав саме до 4:30 ранку 24.02, якщо не вважати за сон заплющення очей на 10-15 хвилин у транспорті, цей пінопласт здавався тоді найзручнішим…
Фінішна пряма. 27.02
Із самого ранку ми намагалися поїхати до Одеси, але військові допомогти з цим не могли.
Нам спала на думку геніальна ідея: доїхати до Одеси так само, як і до Львова. Через декілька пунктів, поступово зменшуючи відстань.
Тож ми сіли до першого водія, який віз людей у Кривий Ріг через Умань.
Близько 22-ї нас висадили біля Умані, ми розрахувалися та пішли до повороту на місто. Дорога повністю у темряві, хоч око вибий, тому ми ввімкнули ліхтарі на телефонах, направили світло на ноги та й шли під брязкіт валіз.
Не встигли ми дійти метрів 100-150, як почули крики з вимогою зупинитися. До нас прибігли 2 переляканих життям та ситуацією поліцейських, які зарядили на нас свої автомати та спілкувались із нами як із непотребом навіть під час перевірки документів, яких із собою було предостатньо: від закордонного паспорта до академдовідки з трудовою книжкою. Як брат мені потім сказав, я почав заїкатися, хоч намагався поводитись впевнено, аби його не страшити.
Після повної перевірки нам суворо заборонили йти до міста, навіть заночувати до ранку на автовокзалі, а порекомендували йти до Київської траси близько 5 км.
Десь на середині шляху нам трапився мікроавтобус із одеськими номерами.У цьому транспорті ми зустріли кінець 27 лютого.
Місце призначення. 28.02
На блокпосту, який відділяв нас усіх від своїх ліжок, ми опинилися близько 4-ї ранку, але нас не пропустили. До речі, коли намагаєшся домовитись з одеським військовим по-одеськи, шансів на успіхи немає, а ймовірність бути розстріляним зростає з кожним словом. Тож після невдалої спроби водій розвернувся, від’їхав на декілька кілометрів, та ми заночувати гуртом у машині. Наскільки пам’ятаю, комендантська година була до 7-ї ранку. О 7:05 ми в’їхали у місто, мене підвезли до першої станції Люстдорфської дороги, звідки я з годину йшов пішки. І хоч наслідків вибухів мені не трапилося, я бачив, що місто немов захворіло та спустіло, враховуючи, що завжди у цей час на зупинках люди б’ються за місце в транспорті.
Я прийшов додому, змив з себе цю довгу подорож, заспокоїв маму, взяв речі, приписне свідоцтво та пішов до військкомату, десь о 10-й…»
Пів року боротьби
Тепер, аби випити каву десь на позиції, необхідно докласти неабияких зусиль, а дальні дороги та стрімкі повороти — рутина для військових. По-іншому відчуває себе й наш герой:
«Дивні видались пів року. Багато чого змінилося. З черговою локацією змінювались і люди довкола. Дивно, але як же принципово різниться думка людей щодо ситуації у країні в залежності з відстанню до лінії фронту: від одеського: “Як ми втомились від цієї війни” та “Яка різниця, якою мовою” до прифронтових “Як ми раді жити у спокої, дякую, хлопці!” Змінювався і я. Кожний переїзд все більше готовить до реалій війни, якщо ти здатний їх сприймати: звуки вибухів стають все гучнішими, частішими. Зрештою, настає мить, коли вони вже не зникають з твого життя ані на хвилину та кожний може стати саме твоїм.
Але найбільші зміни трапляються на нулі (лінія зіткнення — прим. авт.). Адже дуже легко любити Україну десь п’ючи каву під приємну музику, десь там, у безпеці. А ти спробуй любити її тут, коли кожен вибух — точно твій. Спробуй любити її там, де ця любов до своєї землі та своїх людей може коштувати тобі життя».
Дар’я Маслєнкова
Редакція «Sirius»
Фото: авторки та військового