16 вересня 2000 року зник відомий опозиційний журналіст Георгій Гонгадзе. Відтоді в третю п’ятницю вересня в Україні відзначається День пам’яті українських журналістів. Чому впродовж всієї історії становлення нашої держави зникають ті самі гаранти демократії? Можливо, тому, що демократії як такої й не було? В нашому суспільстві висловлюватися відверто і без «напівтонів» — все одно, що ходити з мішенню на спині.
Небезпечно говорити тоді, коли немає слухачів, марно проводити розслідування, якщо вам не вірять, дарма шукати правди, знаючи, що будеш вбитий. Так, в 1991 році, журналіст Віктор Фреліх «копав» під витік ракетного палива, який спричинив масове захворювання –– епідемію алопеції. Звинувачуючи в усьому радянську владу та отримавши чергову погрозу, він, напевне, розумів, що йде дорогою в один кінець, проте зупинитися вже не міг. 24 травня 1995 року Віктор помер від отруєння невідомою речовиною.
Якщо Україна для вільних, чому продовжують зникати люди? Що приховують стіни державних установ, якщо, порівняно з цим, гучні справи з вбивства опозиціонера здаються більш правильним варіантом? Опозиція завжди несе за собою тягар небезпеки та протистояння. Так, колись Україною загуло повідомлення про «Таращанське тіло». Справа Георгія Гонгадзе — дзеркало сучасної історії нашої країни. Злочин, який спочатку заперечували, потім приховували, а згодом і не визнавали, призвів до «касетного скандалу» — обвинувачення тодішнього президента України Леоніда Кучми, акції протесту, а потім — до Помаранчевої революції.
Журналісти –– це рупор народу і його зв’язок з владою. Чи усвідомлюють сучасні фахівці небезпеку, яка може бути зовсім поряд? Вікторія Лісецька, журналістка видавництва «Кут Огляду», з цього приводу зазначає наступне: «Мені здається, що відтоді, як журналіст досягає вже тої значущості, коли він має вагомий вплив на народ, і його журналістське розслідування викликає «бум» в суспільстві й ставить під загрозу вилизану картинку влади –– тільки тоді ми можемо говорити про реальну небезпеку». Так, на шляху до правди й перебудови України, загинуло понад 100 відданих своєму ділу професіоналів, як зазначає урядова організація «Фільтр». Інколи замислюєшся, а чи доречні анекдоти про «журналіста та асенізатора», чи має місце бути зменшення значущості цієї професії в соціумі? Адже медійники — це ключик, який відмикає двері навіть в найбільш темні кімнати. Журналістика різнобарвна. Сьогодні головна новина дня — свято в центрі міста з безплатною солодкою ватою, а завтра рейтинги розриває новина, що 25 березня 1999 року Вʼячеслав Чорновіл загинув в автокатастрофі на шосе біля Борисполя.
Чорновіл — справжній символ незалежності України. Те, як відчайдушно він захищав державу й інтереси народу, попри обвинувачення, 83 допити тільки за один рік, 10 років в радянських таборах. Спочатку «КамАЗ», а потім кастет, бо «не добили»… Що ж втратила Україна зі смертю В’ячеслава Чорновола як журналіста і політика? На це питання має доречну відповідь Станіслав Овсієнко, доцент кафедри нових медіа та медіадизайну та кандидат історичних наук:
«За результатами офіційного розслідування ця трагічна подія була кваліфікована як ДТП. Справа декілька разів закривалася та поновлювалася, але до сих пір українське суспільство обговорює смерть В. Чорновола як можливе політичне вбивство і бажає отримати від слідства відповіді на багато питань. Безсумнівно, Україна як держава, національно-патріотичний табір втратили непересічну постать, яка свого часу, як і багато інших, поклала себе в жертву в ім’я української національної ідеї, кинувши виклик надпотужній московській комуністичній тоталітарній системі. За свою незламність отримав від «кагебістів» прізвисько «Невгамовний», що влучно характеризує емоційний стан його невтомної душі. Україна втратила людину, яка була лідером думки, представником справжньої національної еліти, що не зраджувала своїм принципам, на відміну від конформістів-пристосуванців, розуміла необхідність проведення реформ, євроатлантичної інтеграції, українізації суспільного життя для зміцнення держави в умовах зростання російської загрози, яку не можна було недооцінювати, нехтувати та ігнорувати. Як журналіста за фахом, який попрацював на посадах головного редактора та написав велику кількість публікацій на злободенні проблеми, його непокоїли стан українських ЗМІ та існування загрози національному інформаційному простору, що проявлялося в скороченні кількості газет та журналів, в зменшенні видань українською мовою; докладав зусиль до розбудови мережі партійної рухівської преси (більшість партій не могли похизуватися такою кількістю), залюбки допомагав демократичній пресі, яка обстоювала державницьку позицію та перебувала у катастрофічному фінансовому становищі, ратував за заснування серйозної українськомовної щотижневої газети, яка була б також рупором та поширювачем українських наративів на весь світ.
Він був велетом та символом на тлі епохи, загибель якого була болючою. Достеменно невідомо чи була його загибель точкою біфуркації, але точно відомо, що його смерть ослабила Рух, державницькі сили та демократичний табір, чим скористалися вороги. Історія не любить умовного способу, проте можемо уявити, що В. Чорновіл, будучи живим, перебував би у горнилі подій, ведучи українців до Перемоги».
Зважаючи на всю небезпеку, яку приховує в собі журналістика, чи готові сьогодні студенти присвячувати себе цій професії? Чи не бояться вони йти цим тернистим шляхом? Олександра Юдіцька, студентка першого курсу, говорить відверто:
«Після того як я отримала сертифікат про повну середню освіту, мене охопив сумнів: «Чи дійсно я хочу цим займатися?» Вибір був настільки важким, що я прийняла рішення взяти академічний рік. Спробувавши себе в різних сферах, зрозуміла, що журналістика — це єдине, чим я дійсно готова займатися завжди. Як би тяжко мені не було, які б стереотипи не ходили про цю професію, я розумію, що йду правильною дорогою. Мене не охоплює страх через небезпеку. Я лише боюсь, що не зможу залишити слід в історії нашої Батьківщини».
Ми живемо в країні, яку будуємо власними руками. Тож давайте будемо гідною заміною тим журналістам, які поклали життя на вівтар правди. Доброчесність, сила і мужність мають іти пліч-о-пліч з сучасною журналістикою. Нас не потрібно боятися, з нами потрібно співпрацювати та змінювати цю допотопну систему, поки вона не заполонила нашу країну.
Анна Осмолович
Редакція «Bazar»
Фото: «Pinterest»