“Людина тут «в’язне по самі вуха» і вийти з цих стін вже не може”

Кожного дня ми бачимо їх, чуємо, намагаємося зрозуміти те, про що вони кажуть нам, студентам. Але мало хто знає їх насправді. Вони  – викладачі. Щоб дізнатися трохи більше про людей, що діляться своїми знаннями, наша редакція створює нову рубрику. В ній ми будемо намагатися показати викладачів факультету журналістики, реклами та видавничої справи з іншого боку.

Пропонуємо Вам “познайомитися” з викладачем кафедри нових медіа та медіадизайну Сергієм Володимировичем Азєєвим.

Сергію Володимировичу, яка у Вас освіта? Де Ви навчалися?

Вищу освіту я здобував у нашому університеті. Вчився я на фізичному факультеті, який тепер, на жаль, реорганізували, і його вже нема. Але за освітою я фізик. А ще маю педагогічну освіту, середню.

Скільки років Ви вже працюєте в нашому університеті?

На нашому факультеті, тоді ще кафедрі журналістики, почав працювати з лютого 2000-го року. Тобто вже нараховуємо 18 з гаком років.

Чому Ви обрали саме журналістику?

Якщо чесно, пам’ятаю ті часи, коли я закінчив вчитися, то були доволі-таки жорсткі часи в економічному плані. Тому доводилося якось шукати собі ту галузь, де будеш працювати. Я пам’ятаю, що спочатку я обрав філософію, навіть був аспірантом філософії заочником. Зрозумів, що це не моє. А тут раптом виявилося, що є місце, і можна влаштуватися лаборантом на майбутній факультет журналістики. Я вирішив спробувати. Попрацювавши десь 3-5 місяців, я отримав можливість читати певні навчальні дисципліни. Потім через рік став викладачем. Така моя тут «експансія», як кажуть. (сміється)

Чи були у Вас якісь цікаві випадки із журналістської практики?

Я маю досвід роботи на телевізійних каналах, оскільки майже весь час роботи в університеті мене це супроводжувало. Я працював у різних телекомпаніях, то технічним директором, то технічним редактором, то інженером. А сьогоднішні технології віддаленого доступу дозволяють працювати, навіть не виходячи з дому. Віддалений доступ до ефірних комп’ютерів дає можливість навіть керувати програмами автоматизації цифрового ефіру, тобто управляти випуском телепрограм безпосередньо з дому.

Щодо цікавих випадків: дуже часто траплялися халепи, які пов’язані з випуском програм в ефір. Адже, як програми потрапляють в телеефір? Зокрема, скажімо, випуски новин. Вони готуються так, що одна якась частинка, 10 хвилинна, вже відправлена на ефірний комп’ютер і транслюється, а інша частинка ще монтується. Бо новини робляться дуже оперативно й майже завжди в режимі «екстірму». Я, виконуючи в той час обов’язки випускаючого програм у ефір, сидів біля комп’ютера й потерпав. Адже залишається 3 хвилини до кінця фрагменту новин, а наступна частина тільки очікується! Інженер монтажу має мені її ось-ось переслати… Звичайно, провина тут не твоя, але ти переймаєшся, тому що це колективна робота. Невихід новин в ефір – це нонсенс! Такого майже ніде не було ще. Так що все це відбувається за своєрідною «завісою», красивою картинкою. А в дійсності це своєрідна інформаційна «кухня», яка вартує чималих зусиль багатьох людей, що займаються випуском.

Згадую, як тільки-но влаштувався на телебачення й досвіду ще жодного не мав, але там одразу ж вимагають якогось результату. Моїм першочерговим завданням тоді був випуск вечірнього ефіру. Зараз телеефір забезпечують спеціальні програми автоматизації цифрового ефіру. Це ніякі не носії, не касети, не диски, а програми, так званий, «софт», у поєднанні зі спеціальним «залізом», які допомагають забезпечувати телетрансляцію. Людина має подбати лише про те, щоб програми були певним чином організовані в комп’ютерній програмі, щоб вони виходили одна за одною, щоб вони мали відповідний титрувальні елементи, значки певні, наприклад, котрі означають віковий ценз перегляду фільмів, червоний, жовтий, зелений тощо. Мене посадили за ефірний комп’ютер із поясненням тривалістю в 10 хвилин, як це робити. Можете уявити собі ситуацію: новичок з нульовими навичками повністю відповідає за ефір! І нікого компетентного поруч нема…. Саме тоді спрацював принцип: порятунок потопаючих – справа самих потопаючих. Я мусив за півгодини розібратися з усім, читаючи форуми, рекомендації матеріали в інтернеті. І ефір відбувся.

Чому, маючи змогу постійно працювати в професійній журналістиці, Ви більшість часу викладаєте в університеті?

Колись ми хотіли запросити на роботу мого знайомого колегу, з яким ми разом навчалися на фізичному факультеті, і який має певний рівень, освіту. Він мені сказав: «Ні, я не зможу цього зробити. Бо, коли ти переступиш через цей поріг і увійдеш в цей процес, звідси ти не вийдеш, це стає твоїм життям. А в мене є ще інше життя». І дійсно: можна паралельно десь там трішки чимось займатися для підзаробітку, для реалізації власних амбіцій; але викладання залишиться основною роботою, коли ти вже почав. Рідко хто звідси йде просто так. Тому що це ціле життя: спілкування зі студентами, колегами-освітянами, можливість отримати й передати щось нове, це середовище, ця обстановка незрівнянні ні з чим, вони налаштовують на те, що людина тут «в’язне по самі вуха» і вийти з цих стін вже не може.

Викладач факультету журналістики, реклами та видавничої справи – Сергій Володимирович Азєєв

Якщо була б можливість змінити професію, яку б Ви обрали?

У мене є одне маленьке хобі. Я не знаю обрав би цю професію, чи ні. Але я – аудіофіл, люблю працювати зі звуком, люблю музику і все, що з цим пов’язано. Останні 20-30 років свого життя я часом думаю, чому я не став звукорежисером? А раніше, ще під час навчання у школі, в мене була мрія стати астрономом. Ця наука в дитинстві була моїм хобі. В мене є телескоп, вся хата вдома у батьківській хаті в селі обвішана картами зоряного неба. І я поступив на перший курс саме на спеціальність «астрономія» на фізичному факультеті. Але потім, коли закінчив перший курс, то через життєві та сімейні обставини я мусив спуститися «з неба на землю», перевестися на фізичну спеціальність і вчитися на вечірньому відділенні. Хоча в минулому році згадав юність, реалізуючи як науковий керівник дипломний проект разом із однією з наших студенток. Це був PR-фільм, який був покликаний прорекламувати спеціальність «астрономія», обсерваторію, яка в нас є в паркові імені Тараса Шевченка. Ми їздили у філіал обсерваторії в селищі Маяки, багато знімали. Це були чудові зйомки, казковий час, для мене особисто пов’язаний з певним ностальгічними рефлексіями… Правда, тут і сумного багато, адже доводиться констатувати, що ця галузь науки не те що повільно помирає, а вже фактично померла в нашому університеті, та й загалом в нашій країні.

Якою Ви бачите професію журналіста в майбутньому, беручи до уваги швидкісну інформатизацію суспільства?

Цієї проблеми ми постійно торкаємося на парах, коли мова йде про сучасні технології. Зокрема, в межах навчальної дисципліни «Новітні медіа». Ми говоримо про те, що існують класичні, традиційні ЗМІ, але семимильними кроками рухаються вперед найновіші інформаційні технології, зокрема, крос-медійні. І постає питання: чи зникнуть традиційні ЗМІ й залишаться тільки новітні, пов’язані із цифровізацією суспільства, з дедалі більшим розширенням інтернет-технологій? Чи відбудеться повний перехід до сучасних крос-медійних ЗМІ? Ми приходимо до думки, що все ж таки традиційна журналістика у видозміненому модернізованому вигляді ще залишається, і навряд чи відімре повністю. Якщо в світовому масштабі, очевидно, що дедалі інтенсивніше керуватимуть інформаційною ситуацією найновіші технології. Якщо ж це регіональна журналістика, то нам ще треба пару десятиліть, щоб до нас дійшли ці тенденції в повному обсязі. Адже це зумовлено цілою низкою економічними передумов, низьким бюджетом наших регіональних ЗМІ тощо. Але те, що журналіст у своїй діяльності ставатиме дедалі універсальнішим, – безперечно.

А ще, якщо врахувати розмежування за окремими складниками інформаційного контенту, то, наприклад, відео – це розширення меж екранів, більша деталізація зображення, впровадження голографічної передачі зображень тощо.

Якщо ж говорити про журналістику в цілому, то звичайно, вона з часом тяжітиме до трансформації в новітні форми. Я думаю, що сам термін «журналістика» через пару десятиліть, можливо, перестане існувати. Зараз, наприклад, активно обговорюється таке явище, як блогерство, і чи можна його вважати журналістикою. А дехто, між іншим, взагалі впевнений, що майбутнє за блогерами як джерелом інформації, а не цілими каналами, організаціями ЗМІ.

Які поради Ви можете дати студентам-журналістам та абітурієнтам?

Ми вступили зараз в таку епоху, коли від людини вимагається все менших зусиль задля отримання інформації, особливо, від юних представників людства. Дедалі менше вимагається мислити, інтелектуально опрацьовувати те, що тобі потрапляє до рук в інформаційному плані. Я вже 18 років працюю з першим курсом, зокрема викладаючи дисципліни, що стосуються якраз прикладних інформаційних технологій. І щороку спостерігаю посилення тенденції, яка передбачає певну легковажність, відсутність аналізу під час здобування інформації, опрацювання її. Це повне покладання надій на те, «машина зробить все замість мене». Але наші юні друзі аж ніяк не стають від цього гіршими, й тривоги це не викликає. Вони – просто продукт епохи. Я називаю цих сучасних юнаків і дівчат «поколінням однієї кнопки». «Нажми на кнопку – получишь результат» – була колись така композиція гурту «Технологія». Сучасна кібернетична дійсність призводить до того, що все рідше треба задумуватися над результатом. Але я порадив би юним друзям усе ж таки старатися частіше вмикати інтелект і свідомо пропускати інформацію через власні голову й душу.

Куруч Ольга

Залишити відповідь