Існує вислів, що «в Одесу приїжджають по любов», та не варто забувати, що любов — це не завжди романтичні почуття, іноді її можна відчути, гортаючи нову збірку віршів улюбленого автора, а іноді — почувши його голос, що читає найкращі рядки, зі сцени.
Київський поет Едгар Вінницький уже давно поселив своє серце в Одесі. З плином часу, місто відповіло йому взаємністю. У середині березня, 18 числа, в одній із просторих зал Одеської Музкомедії відбувся творчий вечір митця: «Казки для дорослих».
На сцені кожні чотири хвилини розгортається нове шоу. Спочатку поет спокійно виходить із-за куліс і стає в центр. Світле вбрання створює контраст на тлі темного фону. Уся увага прикута до Едгара. Зала спалахнула гучними оплесками, а потім у момент (наче якась змова) стало тихо. Митець говорить до всіх, але його голос бринить по-особливому, ніби для кожного особисто. Нові й нові речення й строфи звучать так, наче їх читають для одної особи, єдиної особистості, на яку перетворилася повна зала людей. У якийсь момент, обводячи поглядом сцену, помічаєш величне фортепіано праворуч від автора та невеликий чорний чохол із гітарою ліворуч. Митець затихає. У залі чути перешіптування: що це? нам зіграють? будуть пісні? хіба це не просто поет? Непростопоет не змушує авдиторію занадто довго чекати, він порушує мовчання вдалим жартом, після якого залою розноситься гучний сміх леді та низькоголосий хохіт джентльменів. Звучить гітара. Так вишукано й велично, наче Музкомедія на мить перетворилася на Одеський оперний. Мелодія, створена в симбіозі тонких пальців Едгара та гітари огортає його голос музичною вуаллю, згодом розтікається залою й торкається вух (і сердець) зачарованих глядачів та глядачок. Темрява зали не дозволяє побачити вираз облич людей, та вона бездоганно підкреслює блискітки в очах тих, хто сидить зараз тут. Схоже, казки для дорослих були створені для того, аби розбудити душу, а не змусити заснути. Фортепіано звучить двічі за вечір: радісні мелодії, піднесений голос та пісні з чуттєвими текстами тривають не більше за 5 хвилин кожна. Що для сучасноїлюдини п’ять хвилин? Пила. Проте, у вечір 18 березня, п’ять хвилин варті не однієї години. Коли поет виголошує останній вірш, то раптово зникає за лаштунками. За мить він виходить, та не один: із пані Вінницькою та маленькою Міріадою Едгарівною на руках. Люди в залі поводять себе на диво спокійно – певно, бояться налякати малечу. Останні слова залишаться за митцем. Він дякує всім, і тяжкі театральні штори повільно ховають сімейство від очей публіки, що посміхається й досі.
Підходжу до дівчини в чорно-білій довгій сукні, проте не настільки довгій, аби приховати охайні чобітки. Очі пані горять, усі емоції видно без слів, проте я, все ж таки, запитую про враження після літературно-музичного вечора: «Знаєте, я чекала на цю мить ще з грудня, саме тоді анонсували «Казки для дорослих», та, на жаль, усе скасувалося. Вечір був надзвичайним. Вірші, музика, оригінальні казки від автора…все таке тепле та чуттєве…».
У холі біля зали, де щойно закінчилися казки, ще довго стоять люди. Хтось чекає на поета, аби особисто подякувати йому, а хтось ділиться дорогоцінними враження з оточенням. Почула натхненний жіночий голос, що відкриває своїй компаньйонці серце:
«Уявляєш, — промовляє молода жінка в оксамитовому платті, — я ж ніколи навіть поезій не читала, а тут такі слова, такі емоції, такі люди…».
До холу виходить Едгар. Каже, що має «пів годинки», а потім на нього чекає його Катя та його Міріада. Поета оточують напівколом. Кожен та кожна чекають на мить, коли матимуть змогу підійти до митця, аби подякувати за вечір та піднести аркуш або книжку для автографа.
Повертаюся до дівчини в чорно-білій сукні: «Побачити поета отак, зблизька, привітатися з ним та зробити світлину – це прекрасно. Він, Едгар Вінницький, на власному прикладі показує, як вдало можна поєднати улюблену творчість, своє хобі, із щасливим сімейним життям. Цей вечір сповнений духовності, тож я вдячна за це».
Дивно, проте поет, навіть не прислуховуючись, чує кожне слово від леді на джентльменів у півколі. Коли підходить черга віддати Едгару аркуш для автографа, коли з’являється можливість сказати все, що так мрієш — серце людини завмирає. Чисто-блакитні очі митця дивляться не на тебе, вони дивляться на слова, відчувають їх. Він питає ім’я, бере до рук ручку й залишає на аркуші, що колись був квитком, або на збірці віршів просте слово: «Сяй!». І в цей момент розумієш, що не засяяти тепер — неможлива місія.
Вікторія Бабкова
Фото — офіційна сторінка поета Едгара Вінницького в Instagram
Роботу виконано в межах дисципліни «Журналістський фах: жанрологія (інформаційні жанри)» (лекторка — Аліна Червінчук)